Щоб нація здоровою була

Нарис

Про чудове селище Чорнобай – перлину Черкащини, відомо чимало. Унікальною спорудою у ньому є Палац спорту, в комплексі якого великий ігровий зал, плавальний басейн, приміщення для занять важкою атлетикою, аеробікою, шахами, шашками, настільним тенісом. Займаються тут як дорослі, так і діти – ціни цілком доступні. Збудував Палац ще в радянський період відомий ентузіаст спорту, талановитий господарник Семен Дмитрович Пхіденко. Нині, вже будучи на заслуженому відпочинку, він почесний гість на багатьох змаганнях.

Із досьє Пхіденка

Народився 8 січня 1936 року в селі Аджамка, що на Кіровоградщині. Його рід глибоко закорінений в історію України – пращури належали до вільних козаків. Навчався у сільській школі і вже з дитячих літ у малого Семена проявився неабиякий хист до малювання. Після середньої школи – служба у військово – морському флоті, де загартувався, подружився зі спортом. Далі навчання у Білоцерківському сільськогосподарському інституті на агрономічному факультеті. У студентські роки став перед вибором професії – дуже вабила медицина, проте агрономії не зрадив. Призначення одержав у відстале господарство села Іванівки Чигиринського району: неродючі грунти, горбистий ландшафт. Молодий спеціаліст не розгубився – не в його характері було пасувати перед труднощами. Без малого десять років віддав цьому господарству Семен Дмитрович. Поруч з ним надійна дружина Марина Авакумівна – економіст за фахом, з якою одружився ще в студентські роки. Пригадуючи ті нелегкі роки, він аж ніяк не нарікає на долю, переконливо стверджує, що труднощі лише гартували характер, а найкращим відпочинком для нього була робота. Поволі господарство піднялося, ставало заможнішим. Міцнішала економіка.

У районі запримітили кмітливого агронома. Постійна незаспокоєність на досягнутому, реальна, точна оцінка особистих і колективних можливостей, перспективний і господарський погляд у завтрашній день – ці риси виділяли Семена Дмитровича з-поміж інших спеціалістів. Пхіденка рекомендують на посаду голови колгоспу ім. Петровського у село Богодухівку. Очоливши правління, Семен Дмитрович зробив насамперед ставку на створення соціально-побутових умов для трудівників, вирішення кадрових питань та ін. У селі з’явився дитячий садок, для людей побудували ошатні оселі. Богодухівка стала рідним селом для подружжя Пхіденків. Тут народилася донька – первісток (у родині двоє дітей).

Керівники, подібні Пхіденку, не залишаються непомітними. І невдовзі районний комітет партії вирішує направити Семена Дмитровича головою колгоспу «Заповіт Ілліча» у Чорнобай. Як і в попередніх господарствах, поринув у колгоспні справи. Про трудові досягнення заповітівців все частіше починають говорити в районі. Господарство впевнено тримало першість у вирощенні зернових культур. Відрадні успіхи мали і тваринники. Приміром, у 1985 році господарство мало більше п’яти мільйонів грошових надходжень. Такого рівня було досягнуто вперше. Все це засвідчило, що правління колгоспу знаходиться на правильному шляху у вирішенні поставлених завдань. Зокрема, зникла гостра проблема трудових ресурсів. Колгоспну сім’ю поповнили більше сотні нових працівників завдяки широко розгорнутому житловому будівництву. І не тільки це. На повну потужність запрацював новозбудований комплекс по відгодівлі великої рогатої худоби з належними умовами праці та відпочинку. Забули у господарстві і про ті біди, коли на полях перезрівала городина. Тепер вона з лану надходила на власний консервний завод, а звідти – на прилавки магазинів. Словом, господарювали тут за чітким розрахунком, завжди враховуючи і конкретні обставини, і замовлення держави. До речі, якісна екологічно – чиста продукція колгоспного консервного заводу була добре відома і за межами України. С.Пхіденко за допомогою надійних друзів вийшов на Болгарію, Латвію, через неї на Фінляндію. Продукція консервного заводу надходила в ці країни через Латвійське морське пароходство. То було надійне джерело прибутку у бюджет колгоспу. А одного разу споживачі розрахувалися із Чорнобаївським підприємством технікою, надіславши на його адресу 400 легкових автомобілів марки «Жигулі».

Помітний внесок у загальну справу збільшення бюджету колгоспу у ті роки головного економіста Марини Авакумівни – дружини Семена Дмитровича. – З копійки ростуть мільйони прибутку, – повторювала вона на заняттях із слухачами – працівниками різних ланок господарства. Пропагандист М. Пхіденко вважала, що головним критерієм слухачів навчитися активно застосовувати набуті знання на практиці, брати на озброєння все дійсно нове, прогресивне, впевнено освоюючи сучасні методи господарювання.

Ставка більше, ніж життя

Увесь зміст тогочасного життя не можна уявити без слів «перебудова», «демократія», «гласність».

В середині 80-90 р.р. ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про дальше піднесення масовості фізичної кульутри та спорту». За цей час у фізкультурному русі сталися значні зміни – повсюдно підвищився інтерес населення до фізичної культури. Не став винятком і Чорнобай. У райцентрі почала ритмічно працювати дитячо-юнацька спортивна школа з секціями дзюдо та футболу, у яких займалося до сотні дітей. Голова колгоспу С.Д. Пхіденко ще задовго до постанови дбав про розвиток фізкультури та спорту так само, як і про зростання врожайності сили землі і приростів тварин.

І червоною ниткою вплітається в сюжет оповідь про спорудження упродовж 85-87 р.р. спортивного комплексу за ініціативою Пхіденка. Щоб зрозуміти, через які труднощі довелося пройти Семену Дмитровичу, з чим зіткнувся, треба зробити екскурс у ті часи, коли він оприлюднив своє рішення про будівництво цієї важливої для райцентру споруди. Запам’ятався йому зловтішний усміх та слова голови колгоспу «Радянська Україна», орденоносця, депутата Верховної Ради України Л.О. Оніщенка: «Я б теж такий спорткомплекс збудував» (мовляв, навіщо галас здіймати). – Але ж не збудував, – різко відповів йому на те Семен Дмитрович.

Розмах дій Пхіденка вражав уяву будь-кого, особливо тих, хто мріяв про тиху життєву гавань. У житті завжди почував себе активним учасником складної замисловатої партії у шахи – а це переконливе підтвердження закономірності того, що послідовні і наполегливі дії відкривають будь-які двері, а межі людських можливостей немає.

Найперший камінь, через який спіткнувся, було непорозуміння між ним і районним керівництвом: після відмовлянь відкрито заявили, що «не погоджуються з таким розмахом будови». Знайшлися «добродії», які «настукали» на непокірного голову і в область, і в Москву. Семен Дмитрович ще з більшим завзяттям взявся до справи. Внутрішньо був переконаний, що його напрацьований роками сумлінної праці авторитет послужить добрій справі, а ще, як ніхто, розумів, що молодь без такої споруди важко затримати у Чорнобаї.

… У зв’язку з Олімпійськими іграми Москва заборонила будівництво спортивних закладів вартістю понад 1 млн карбованців. Отже, треба було шукати обхідні шляхи. Семен Дмитрович знав, що у сусідній Білорусії вже є готові 2 проекти спортивного комплексу вартістю кожен по 800 тисяч карбованців. Делегацію районних спеціалістів, яку сам очолив, білоруси зустріли з великою гостинністю: добра слава про Чорнобаївського голову колгоспу «Заповіт Ілліча» скрізь відкривала йому людські серця. Решта дій: прив’язка об’єкту, визначення кошторису та інші тонкощі будівництва були вже деталями. Для початку він арендував цегельний завод – на будову треба було 1 млн добротної цегли. Робочих рук для будівництва не вистачало, тож Пхіденко зібрав бригаду із колишніх «бичів» – людей, які відбули покарання або ж не мали постійного заробітку. Довіряючи людям, він ні на мить не сумнівався, що кожен буде працювати на совість. І він не помилився. На будівельному майданчику закипіла робота по зведенню першої черги спортивного комплексу. Семен Дмитрович постійно турбувався про хід будівельних робіт, проводив на об’єкті оперативні наради, вишукував місцеві матеріали. Але хмари над головою Пхіденка таки згущувалися. Кульмінаційним моментом був приїзд із Москви високопосадовця для перевірки «чергового допису». У Семена Дмитровича стислося серце – він ще не знав, яким буде вердикт високого московського гостя. Той обійшов будівельний майданчик, зазираючи в усі закапелки, цікавився зі знанням справи технологією будівництва.

– Скільки ще потрібно коштів на завершення робіт? – нарешті діловито запитав у Пхіденка. – Вкладаємося у півмільйона, – відповів і почув від гостя: «Добру справу затіяли, друзі, а головне дуже потрібну для підростаючої зміни. А кошти будуть…».

Відлягло від серця. Тепер для Семена Дмитровича не існувало перешкод.

У Москві запозичили ефективну методику очищення води у басейні шляхом іонізації – донині щодня тут фільтрується по 500 кубів.

Гортаючи пожовклі сторінки Чорнобаївської районної газети «Світлий шлях» за 1985 рік, у березневому місяці видання знайшла повідомлення секретаря парткому колгоспу «Заповіт Ілліча» Г. Сергеєвої про введення в дію першої черги спортивного комплексу. «Ця подія – велика радість не тільки для місцевих колгоспників, а й для фізкультурників усього району. Популярність спортивного залу перевершила всі наші сподівання. До пізнього вечора не змовкає тут гомін дітвори і дорослих. Перші учасники районних змагань належно оцінили зручність, місткість, естетичність нового залу».

Життя на Черкащині продовжується. Міркуючи про свогодення, можна багато говорити про відомого керівника колгоспу С. Пхіденка, але краще про нього розкажуть жителі Чорнобая, його друзі.

– Жорж Трохимович Дигас – майстер спорту з волейболу та офіцерського багатоборства, дворазовий чемпіон світу серед ветеранів, професор, керівник юридичної фірми «Права і безпека», близький друг родини: Семен Дмитрович справжня, творча людина, талановитий організатор та реформатор. Нас об’єднує глибоке розуміння значення спорту в житті. У далекому 47 він захопився грою у волейбол і віддав йому найкращі роки життя. Семен Дмитрович завжди мріяв, щоб його земляки, як нащадки козацького роду, були високодуховними та фізично загартованими. Впевнений, що його мрія збудеться.

– Анатолій, водій: Семен Дмитрович дав мені путівку в життя, підтримав у тяжку мить, не дав опуститися на дно. Чуйний і уважний до людей.

– Сусідка Галина, що живе поруч з господою Пхіденків: рятуюсь плаванням, прекрасно, коли молодь та люди зрілого віку займаються у басейні, тренуються, ведуть здоровий спосіб життя. Це набагато корисніше і цікавіше, ніж проводити вечори біля телевізора. Дякуючи Пхіденку…

– Мешканець Чорнобая, Андрій: Дорослі у Чорнобаї надають перевагу плаванню – воно створює хороший гідравлічний тиск, поліпшує кровотік, зменшує застій крові у судинах і, що найголовніше, сприяє відновленню рухових властивостей організму. Семен Дмитрович подбав про збереження здоров’я нації.

Окремим рядком хочеться виділити ще одну рису Семена Дмитровича – уміння створювати картини. У затишній оселі подружжя Пхіденків безліч полотен, на яких особливий світ добра і світла – ними ж по вінця сповнена душа господаря. Долею йому судилося бути як лікарем (мріяв про це у студентські роки), так і художником. Семен Дмитрович обрав інше – служіння людям, землі та й зрештою – майбутньому, залишаючи глибокий слід. 

Від автора

Свого часу керівники колгоспу «Заповіт Ілліча» запросили на роботу з Черкас чемпіона Токійської олімпіади 1964 р., ЗМС СРСР, заслуженого тренера України Андрія Івановича Хіміча, створили умови і запропонували поділитися своєю майстерністю з юними фізкультурниками, прилучити їх до спорту. Андрій Іванович охоче взявся до справи. Він ставив за мету заповнити вільний час дітей, прищепити їм любов до спорту, оздоровити їх. І незабаром можна було бачити гостроносі байдарки, а в них бронзотілі хлоп’ята і дівчата, які працювали веслами, мов крилами, і мчали швидше вітру – це вихованці Андрія Хіміча. Юнь горіла бажанням стати таким, яким був їхній вчитель і наставник у свої молоді роки…

Я недарма зробила екскурс у минуле спортивного Чорнобая. Хочеться зауважити, що добра справа, розпочата у 1987 році з моменту відкриття басейну, мала свій позитив у здійсненні програми навчання плаванню учнів довколишніх шкіл. Дитина може не вміти грати у футбол чи теніс, але повинна вміти плавати так само, як ходити й дихати. Жаль тільки, що діти не володіють технікою плавання – не відпрацьовані стиль, швидкість, виносливість та й зрештою майстерність, про яку мріють усі, хто подружився з водною стихією. Слово за місцевими керівниками – вони повинні подбати про штатного тренера з плавання, як це зробив свого часу С.Д. Пхіденко. І тоді юні мешканці Чорнобая матимуть спортивне майбутнє.

 

М. Давиденко, журналіст

Чорнобай-Київ.

 

Advertisements
Опубліковано у Історія, Цікаво. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s