ЖИТТЄВИЙ ФЕНОМЕН ОЛЕКСАНДРА АНОХІНА

АнохинВитоки українського спорту

Серед найвідоміших українських спортивних діячів початку ХХ століття Олександр Костянтинович Анохін посідає найпочесніше місце. І не тільки тому, що був обраний першим головою Київського Олімпійського комітету. Хоча це, безумовно, факт красномовний…

Активізатор спортивної журналістики

…Олександр Анохін народився 14 серпня 1882 року у Дружківці Катеринославської губернії (тепер Донецька область). Навчався на медичному факультеті Київського університету св. Володимира. Займався важкою атлетикою у Київському атлетичному товаристві під керівництвом доктора Є. Гарнич-Гарницького, захопився діяльністю популярного у Києві молодіжного руху сокільства і скаутів, уперше почав друкуватися в журналі «Циклист». У 1903 році зробив глибокий аналіз російських систем фізичного виховання, дав рекомендації щодо їх удосконалення.

Після закінчення медичного факультету Анохін працював лікарем, тренував важкоатлетів у студентському гуртку Київського університету, разом з В. Крамаренком керував курсами з підготовки викладачів гімнастики Київського навчального округу, активно займався журналістикою, публіцистичною і просвітницькою діяльністю. Багато друкувався у періодичній пресі, видав кілька книг про ранкову гігієнічну гімнастику, розвиток спорту, зміцнення здоров’я, олімпійський рух, фізичне виховання учнівської молоді.

Немало зробив для активізації спортивної журналістики, яка в ті роки лише починала розвиватися. Прагнення як можна більше розповісти читачам про нові спортивні події у країні й світі відбулося напередодні V Ігор. Це було пов’язано зі створенням Російського Олімпійського комітету, офіційним запрошенням російських спортсменів на вищезгадані Ігри. За даними Анохіна, в спортивних журналах у ті роки постійно друкувалося понад 50 авторів. Лише на сторінках журналу «Русский спорт» свої матеріали опублікував 31 автор.

У статті «Олімпійські ігри і російський спорт» Анохін підняв цілий комплекс невирішених проблем, у тому числі й питання розвитку провінційного спорту та провінційних спортивних і гімнастичних товариств, ставлення до занять спортом молоді загальної преси, яка постійно це висміювала і зневажливо ставилася до спортсменів. Ця стаття дала можливість зрозуміти й виокремити автора як видатну особистість в українському і російському спортивному русі початку ХХ століття.

На чолі важкоатлетів

На Всеросійському з’їзді представників атлетичних організацій 4 січня 1913 року Анохіна обрали дійсним членом комітету Всеросійської спілки важкої атлетики, президентом якої був відомий атлет і організатор Людвіг Чаплинський. На цьому ж зібранні було обрано й офіційних суддів спілки для різних міст країни. Того ж року цю спілку прийняли до Всесвітнього любительського важкоатлетичного союзу. Виконуючи рішення установчого з’їзду, Всеросійська спілка важкої атлетики розробила широку програму проведення атлетичних першостей різними спортивними товариствами. У Києві, за ініціативою Анохіна й під його керівництвом, на початку 1914 року вперше відбулася першість Південно-Західного краю з підняття ваги й боротьби серед атлетів-аматорів, яка пройшла на високому організаційному і спортивному рівнях. У журналі «К Спорту!» в статті «Першість Південного-Заходу Росії на 1914 рік» зазначалося, що «успіх цієї першості, з яким можна поздоровити її головного ініціатора д-ра Анохіна, перевершив усякі сподівання».

У змаганнях з підняття гирі було зафіксовано чотири всеросійські рекорди й один світовий, установлений у легкій вазі чернігівчанином Костянтином Павленком, який вирвав лівою рукою 172 ¾ фунти (1 фунт = 409,5 г). Високі результати показали атлети і в інших вагових категоріях з підняття ваги й боротьби, які отримали звання чемпіонів Південно-Західного краю і кубки доктора Є. Гарнич-Гарницького.

У квітні 1913 року Анохіна обрали редактором журналу «Красота и сила», який, на жаль, видавався у Києві лише з 1 січня по 24 вересня. Журнал було визначено офіційним органом Київського Олімпійського комітету Всеросійської виставки 1913 року у Києві. Це було двотижневе фотоілюстроване спеціалізоване науково-педагогічне видання – «незалежний орган фізичного виховання з науково-спортивним відділом». На його сторінках головний редактор В. Крамаренко і редактор О. Анохін намагалися розкривати актуальні питання теорії і практики фізичного виховання різних груп населення, розвитку в Києві, Україні та Росії різних видів спорту й тілесного виховання.

У журналі була опублікована стаття про перший Всесвітній конгрес з важкої атлетики, в якому взяли участь 13 країн Європи, у тому числі й Росії. На конгресі вирішили, що «кожна нація може виставляти на Олімпійських іграх по три чоловіки, а на міжнародних стартах – по шість у кожному класі». У статті також зазначалося, що на конгресі були прийняті пропозиції президента Всеросійської спілки важкої атлетики Л. Чаплинського про правила змагань з підняття ваги, про розподіл учасників на вагові категорії: І клас – не вище 60 кг, ІІ – 65,5 кг, ІІІ – 75,5 кг, ІV – 82,5 кг, V – понад 82,5 кг.

І Російська Олімпіада

Того ж 1913 року Анохіна обрали головою Київського Олімпійського комітету і головою «Секції фізичного виховання, спорту й охоти» Всеросійської виставки 1913 року, на яку покладалося проведення І Російської Олімпіади у Києві – першого загального огляду спортивних досягнень в країні після Олімпійських ігор 1912 року. Першим заступником Анохіна призначили відомого у Києві спортивного діяча, почесного «Батька київської атлетики», доктора Є. Гарнич-Гарницького, другим заступником – полковника І. Харжевського, секретарем – поручника Г. Кравчука, заступником секретаря – П. Булюбаша. Членами комітету були обрані: Ц. Комарович, К. Клечинський, Б. Гонзатко і доктор В. Крамаренко.

Для підготовки і проведення Олімпіади сформували 11 комісій: з легкої атлетики, боротьби і важкої атлетики, велосипеду і мотоциклету, гімнастики, веслувального спорту, вітрильних гонок, плавання, фехтування, футболу, лаун-тенісу і загальних питань. На базі Київського Олімпійського комітету був створений Олімпійський комітет Всеросійської виставки, на який покладалося безпосереднє проведення І Російської Олімпіади. Цьому заходу велику увагу приділяв особисто Імператор Микола ІІ, члени царської родини увійшли до Оргкомітету. На її організацію було виділено 10 тисяч карбованців сріблом. Головою Олімпійського комітету Всеросійської виставки також обрали доктора Анохіна.

Великі труднощі виникли із побудовою необхідних спортивних споруд. Терміново були проведені переговори з власником землі, обраної під будівництво стадіону на території у районі вулиць Львівської, Глибочицької і Дикої. Споруджений у рекордно короткі строки комплексний стадіон «Спортивне поле» став першою подібною спорудою Російській імперії.

72857_1328817278Саме на ньому за присутності найповажніших осіб Імперії 20 серпня 1913 року відбулося відкриття І Російської Олімпіади. Всього у змаганнях взяли участь близько 600 спортсменів з понад 20 міст Російської імперії. Для нагородження переможців і призерів виготовили спеціальні золоті, срібні й бронзові медалі, а також почесні й перехідні кубки та призи: Імператора – за загальну перемогу на І Російській Олімпіаді, за І місце в змаганнях з легкої атлетики; Великого князя Дмитра Павловича; генерала В. Воєйкова; доктора О. Анохіна; міста Києва та інші.

Справжньою героїнею І Російської Олімпіади стала київська легкоатлетка Попова, яка завоювала 5 золотих медалей, встановила три всеросійські рекорди зі стрибків у довжину (4,12 м.), бігу на 100 метрів (13,1 с.) і в естафеті 4х100 м. у складі команди Київського товариства «Сокіл» (1 хв. 4 с.).

Після змагань Анохін у своїй статті в журналі «Русский спорт» писав, що Київ після І Російської Олімпіади планує збудувати перший у країні «грандіозний стадіон» для проведення майбутніх спортивних змагань. А після відвідання Києва 28 жовтня 1916 року царем Миколою ІІ, Київська міська дума з ініціативи виконуючого обов’язки її голови Ф. Бурчака одноголосно постановила будувати «Стадіон імені імператора Миколи ІІ». На засіданнях Київського Військово-спортивного комітету і Київського Олімпійського комітету з участю Ф. Бурчака було вирішено: 1. Відвести для будівництва стадіону необхідну землю (до 10 десятин) у кращій частині міста; 2. Асигнувати суму від 0,5 до 1 мільйона карбованців.

Однак революційні події звели нанівець усі плани.

Йому не було й 40…

Надалі доктор Анохін велику увагу приділяв фізичному вихованню учнівської молоді. У статті «Завдання фізичного виховання в школі» він наголошував, що фізичне виховання відрізняється від фізичного розвитку: «Розвиваючи тіло індивіда, ми вдосконалюємо наявні в нього якості, а виховуючи – впливаємо не тільки на тіло, але й на духовні якості. Тому фізичне виховання повинно бути гігієнічним, практичним, національним і індивідуальним».

Вивчаючи зарубіжні системи, Олександр Костянтинович виступав у своїх публікаціях за створення вітчизняної системи фізичного виховання. В її основі, на його думку, мають бути природні вправи. Цю проблему він уперше теоретично обґрунтував ще 1910 року в доповіді «Природна система гімнастики». У свою систему Анохін включив такі види вправ: 1. Стояння, сидіння, повзання, ходьба, біг. 2. Стрибання. 3. Лазіння. 4. Метання і стрільба. 5. Перенесення ваги. 6. Боротьба (бокс). 7. Ігри. 8. Танці. 9. Плавання. 10. Верхова їзда.

У роки Першої світової війни Анохін працював викладачем і лікарем 1-го Київського комерційного училища, керував скаутською організацією. Київські скаути брали активну участь у роботі громадських і добродійних організацій, допомагали приймати поранених з фронту, заміняли мобілізованих на фронт чоловіків під час літніх польових робіт у сільській місцевості. У 1915 році Анохіним був створений перший в Україні і Росії загін герл-скаутів – дівчат-розвідниць. До кінця названого року в Києві підготовили близько 700 розвідників і 150 розвідниць, які допомагали військовим у роки військового лихоліття.

Трагічно склалася подальша доля видатного українського вченого, спортивного діяча і організатора. Восени 1920 року він був арештований органами київської надзвичайної комісії й ув’язнений в одиночну камеру. Там його піддавали ображенням, кривдженням та знущанням. І він, людина сильної волі, не витримав катувань і загинув. Тоді йому не було й 40 років. Його тіло передали сім’ї, і група учнів поховала свого Вчителя на території Покровського жіночого монастиря. Проте могилу Олександра Костянтиновича до цього часу знайти не вдалося. За інформацією садівника монастиря, це пов’язано з тим, що на території монастирського кладовища прізвища похованих у ті складні роки не записувалися на табличках хрестів.

Микола ЗУБАЛІЙ,

кандидат педагогічних наук,

старший науковий співробітник АПН України

Advertisements
Опубліковано у Історія, Газета "Спорт ветеранів". Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s