c22607-14-sushakЮвілей

…Під час товариських зустрічей збірної СРСР з баскетболу в Америці у 1965 році найпопулярнішою особою в радянській збірній був, без сумніву, центровий Микола Сушак. І не тому, що був найвищим, маючи зріст 206 см. Просто в буклеті проти прізвища українця було написано: «Студент, Кукавка».

Усі думали, що це назва навчального закладу, який може скласти конкуренцію багатьом західним університетам. Та виявилося, що це назва села Могилів-Подільського району Вінницької області, в якому народився наш спортсмен. На відміну від гравців, які соромилися говорити, що народилися в селі або невеличкому містечку, казали, що вони з Москви, Києва, Тбілісі чи Таллінна, Сушак пишався своїм походженням, завжди це підкреслював і з гордістю промовляв: «Я з Кукавки!» Отак село, що загубилася у течії Дністра на кордоні України та Молдови, стало добре знаним у Штатах. А після того, як американська преса розкрила таємницю, на Миколу стали казати не інакше, як «містер Кукавка».

Кілька днів тому Микола Сушак, легенда нашого баскетболу, майстер спорту міжнародного класу, центровий київського СКА, збірних України та СРСР відзначив своє 70-річчя…

Лікар, військовий, баскетболіст…

…Його життя було аж ніяк не пов’язане зі спортом. Баскетболом він почав займатися випадково, коли йому мало виповнитися вже 20 років! Адже після закінчення середньої школи Миколу потягнуло на медицину. Мабуть, це було пов’язано з тим, що він допомагав матері доглядати батька, який майже нерухомим інвалідом 1945 року повернувся з війни. Рано вивчив трави та їхні цілющі властивості. Від бабці перейняв науку виготовлення матраців з проса, щоби в батька не утворювалися пролежні. Ця наука, як коштовна знахідка, допомогла Сушаку через сорок років, коли його самого спіткала важка спинальна травма.

До спорту Миколу притягнула важка сільська робота. Допомагав чим міг матері, а у вільний від роботи час вправлявся з гирями, грав у волейбол, футбол. У шостому класі Сушак уже був вище за усіх на голову. Проте баскетбол в ті роки на селі розвитку ще не дістав, тому хлопця по черзі запрошували до різних самодіяльних секцій, які діяли перед змаганнями районного масштабу.

Так от, після закінчення середньої школи Микола подався до Києва, де став спочатку студентом вищого медичного училища, яке готувало кадри для військових шпиталів. І треба було такому статися, що перед самісіньким одержанням диплому училище розформували! Тож Сушак став курсантом вищого військово-інженерного училища. Тут високого і статного молодця помітили спеціалісти з вільної боротьби. Та на перших же змаганнях йому перебили ніс, він навіть опинився у лікарні.

А тим часом про курсанта, зріст якого 206 см, стало відомо тренеру баскетбольної команди СКА (Київ) Наполеону Карловичу Каракашьяну, який спав і бачив у сні такого велетня. Він збився з ніг, розшукуючи Сушака. Коли знайшов у лікарні – здивувався. Проте, не дочекавшись повного видужання Миколи, забрав його до себе. На першому ж тренуванні дав у руки м’яч і попросив постукати об підлогу, зробити кілька кидків…

Так, у майже 20 років Микола Сушак вчився робити те, що діти міських ДЮСШ вміють вправно виконувати у 12–13. Саме це стало на заваді у подальшій кар’єрі. А так – бути б йому чемпіоном Олімпійських ігор! Проте Сушак виграв європейську першість та кілька поважних міжнародних турнірів, став чемпіоном V Спартакіади народів СРСР…

Опікав самого Лобановського

Напередодні ювілею Микола Йосипович розповів журналістам медіа-центру Федерації баскетболу України про цікаві та славні віхи своєї спортивної кар’єри…

«У баскетбол я прийшов абсолютно випадково, тому що в школі в нас не було ані майданчика, ані вчителя, котрий міг би показати, як кидати м’яча. Ми трохи грали у волейбол і футбол. Щоправда, мене на футбольний майданчик майже не кликали, оскільки я частіше попадав по ногах, а не по м’ячу.

Проте ми дружили з футболістами «Динамо». Оскільки їхня зимова підготовка збігалася з нашою, то взимку ми грали між собою у футбол. Це було дуже цікаво, коли по коліна в снігу футболісти грали проти баскетболістів! Гра полягала в тому, аби забити гол будь-якою ціною. В захисті ставили мене проти Рудого – мого приятеля Валерія Васильовича Лобановського. І коли я декілька разів за гру вивалював його в снігу, мене пропонували перевести в напад…»

Познайомився з Броз Тіто

«У мене вже у 18 років був зріст 2 метри, 6 сантиметрів. І я хотів займатися спортом. Пробував себе і в каное, і в байдарках. Однак, врешті-решт, мені сподобалася класична боротьба. Та на перших же змаганнях я потрапив на кандидата в майстри спорту Василя Карунського, котрий виступав за київське СКА. Він мене, як жабу, розпростав на килимі та зламав мені носа. Мене доправили до лікарні, де зробили операцію. А хірург, котрий оперував, був товаришем головного тренера київського СКА Наполеона Карловича Каракашьяна. І розповів наствнику, що у нього лежить екземпляр, у котрого ноги на півметра за бильцем ліжка. Відтоді Наполеон Карлович щодня приїздив до мене й переконував змінити боротьбу на баскетбол. І я погодився. Чому? Бо на килимі ти один на один із суперником, на байдарці взагалі один, а я завжди був лідером будь-якого колективу. Тому почав тренуватися з баскетбольною командою. Мені дуже сподобалося. Тоді був великий дефіцит високих хлопців, тож буквально через чотири місяці прийшов виклик до юнацької збірної Радянського Союзу, яка поїхала на дружню зустріч до Югославії. Я особисто познайомився із Броз Тіто, котрий приймав тоді радянську команду».

У збірній нема класного плеймейкера

«Я тренувався вдень і вночі. Це може підтвердити Семен Копитов, котрий тоді вже закінчив Вінницький педагогічний інститут. Колись він о третій ночі запропонував грати на сметану, один на один. З того часу ми це робили частенько. У нього зріст приблизно 1,80, але він мене обігравав на 10–15 очок.

Якщо говорять, що з молодого хлопця тренер робить класного гравця – не вірте: класного гравця робить команда. Якщо команда добре до тебе ставиться, коли партнери бачать твій професійний підхід – то, коли потрібно, отримаєш пас, коли потрібно – підстрахують. Це все бачить тренер, і розуміє, що ти – невід’ємний елемент колективу.

У нашому колективі був Валентин Радзієвський. Я пройшов багато збірних, однак такого гравця більше не знав. На сьогоднішній день можу сказати, що всі проблеми в нашому баскетболі через те, що немає таких плеймейкерів, якими були Алачачян, Гладун і Радзієвський – як зараз Наварро в «Барселоні». Якщо в нашу українську збірну, яка нині є непоганою, додати розумного, раціонального плеймейкера, котрий бачив би ходи на два–три вперед, ми могли би добре «зачепитися» в Європі.

Коли мене запросили до збірної СРСР, її очолював Гомельський. Після Радзієвського я потрапив до команди, де двоє людей мене просто обожнювали – це Алачачян і Гомельський. І вони разом з іншими зробили з мене вже сильного гравця. Якщо 1960 року я тільки переїхав до Києва, то в травні 1965 року уже став чемпіоном Європи! Як і з ким потрібно було працювати, щоб досягти такого успіху? Отже, це не тільки моя заслуга».

Я перемагав Гомельського

«На момент запрошення до московського ЦСКА я не мав житла, армійці ж запропонували однокімнатну квартиру в генеральському будинку. Було спокусливо. Проте тоді ми вже три роки зустрічалися з майбутньою дружиною. Коли я розповів їй про пропозицію, вона відповіла: «Краще бути першим у СКА, ніж останнім у ЦСКА. Ти просидиш там на лавці, і на цьому кар’єра закінчиться». Розумно. Тож іноді треба слухати жінок. І я залишився в Києві.

У 50-ту річницю радянської влади в Москві відбувалася Спартакіада народів СРСР, і вперше за весь час, що я знав Гомельського, він дав маху. Коли на чемпіонаті світу в Монтевідео його підопічні (майже всі – росіяни) перемогли всіх, включно з югославами, він вирішив, що на Спартакіаді вони обіграють усіх однією лівою рукою. І зробив пропозицію Федерації баскетболу СРСР, мовляв, переможець отримує два титули – чемпіона Спартакіади і Радянського Союзу. Це найпам’ятніші моменти в житті: в Москві перемогти команду Гомельського було просто нереально, однак українська збірна зі мною зробила це! Після цього нас приймав сам Щербицький, дякував за видатний успіх…»

«Баскетбол – гра розумних»

«У наші часи, якщо в газеті «Советский спорт» з’являлося 30-40 рядків про баскетбол і згадувалися прізвища, то ці гравці були дуже відомими людьми. Все формує особистість на майданчику, все йде від голови. Як казав Гомельський: «Баскетбол – гра розумних».

Мені пропонували стати тренером. Я не погодився з однієї причини – такого ставлення до баскетболу, яке було в мене, від гравців нового покоління не доб’єшся. Я ніколи не палив, ніхто ніколи не бачив мене напідпитку. Тому що я навчався в академії і грав у баскетбол. Є заслуга в цьому й моєї дружини, вона завжди розуміла специфіку моєї професії, крім того, вона – чудовий лікар, протягом 20-ти років працювала головним спеціалістом фізкультурного диспансеру. 

Коли маю змогу прийти на гру, то прихожу перший і йду останній, щоби не бачили, що прийшов з кужілкою. Я абсолютно не стидаюся свого стану, але для чого навіювати на людей песимізм? Нинішній президент Федерації баскетболу України Олександр Волков говорить: «Миколо Йосиповичу,  ваша поява на грі – велика мотивація для гравців! Адже якщо людина змогла перебороти все й прийти подивитися, як вони грають, то баскетболісти мають викладатися на всі сто…»

З ювілеєм вас, Миколо Йосиповичу!

Віктор СЕРГІЄНКО

Advertisements
Опубліковано у Баскетбол, Газета "Спорт ветеранів", Привітання. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s